Зачарована безмежна синь небес і обласкана сонцем травнева днина покликала нас, Йосипа Репелу, Івана Галаса, Нестора Пелячика і мене – старих друзів світлої пам’яті знаного в краї заслуженого господарника Петра Івановича Пеляка, відвідати агропідприємство «Вікторія-92», що на Козівщині, яке він очолював донедавна. Теперішній молодий керівник господарства Олександр Пеляк, був нам щиро радий за відвідини і збережену пам’ять про батька. Насамперед запропонував нам оглянути посіви зернових в полі.
Розпочали з вікторівецького господарського двору, не оминаючи за ним фермерського саду, який, зачаровуючи своєю весняною красою, потопав у білизні яблуневого та черешневого цвіту. Далі гарно грейдерованими польовими дорогами спершу об’їхали вікторівецькі ниви, де на сотнях гектарів буяла зеленню озимина, дружніми сходами красувалася ярина і простягалися площі щойно засіяної кукурудзи. Рівною дорогою далі опинилися на плотичанських і будилівських полях, де на одних ділянках організовано проводився посів ярих зернових культур, а інші площі зустріли нас уже жовтогарячим ріпаковим цвітом, простягаючись вздовж дороги до села Будилів. А за ними в долах виблискував сріблястим плесом плотичанський став і тихі будилівські заплави Стрипи. Все це створювало чарівний краєвид, від якого важко було відірвати погляд.
Під’їжджаючи до Будилова, Олександр Петрович завернув автівку на польову дорогу і невдовзі зупинився. Посеред поля, захищеного з усіх боків пагорбами, відкрилася перед очима панорама надзвичайного природного і архітектурного людського витвору — Святе Будилівське джерело...
І пригадалися мені часи 60-х років минулого століття, коли я, молодий спеціаліст, був направлений на роботу до тодішнього будилівського колгоспу. Будилів – одне з найдавніших сіл Козівщини, що розташоване на правому березі Стрипи. За однією з версій назва села походить від імені боярина Будили, який за княжих часів мав тут своє окреме укріплене городище. А перша письмова згадка про нього датована ще 1450 роком. Село відоме духовно-культурною спадщиною, багатьма історичними пам’ятками, які засвідчують про його історичне минуле. Знакова пам’ятка — церква св. Параскеви П’ятниці, на побудову якої офірував кошти сам Митрополит Андрей Шептицький. За своєю архітектурною формою будови вона єдина така в області.
Протягом свого довгого віку Будилів пережив різні драматичні, трагічні і історичні події. Багаторазово був ворогом спалений і знищений, але щоразу з попелищ історичних лихоліть із Божої ласки воскресав, відроджувався, і розвивається він на його славу й нині.
Спливло уже понад 50 років з тих пір, як я перебував у цих місцях. Але тоді ніякої каплички тут не було, а тільки джерельце чистої води, якою люди вгамовували спрагу. Та й і я не раз, буваючи на цьому полі, котре називали «За капличкою», бігав зачерпнути із джерела дзеркальної студеної водиці, аби напитися. Згодом дізнався від старої жінки, чому та горбиста місцина має таку назву, і почута розповідь про неї зринула в пам’яті тільки тепер.
Тож одного разу 80-річна баба Адлаховичка, у якої я проживав на квартирі, розказала мені таку сільську легенду: «Це було, сину, в далекі часи, ще за Австрії, а може ще давніше. На окраїні села жила бідна багатодітна сім’я. Батьки ходили відробляти панщину, а їхня старша тринадцятирічна дочка Марія доглядала за молодшими дітьми і пасла худобу. Одного дня, випасаючи корову, взяла із собою відерце, аби в полі під пагорбом, де вирувало джерело, набрати чистої води додому. Звідси багато людей із села брало воду. Коли дівчина нахилилася над криничкою, аби зачерпнути води, то побачила у ній образ Божої Матері. З переляку кинула відерце і побігла додому. Коли увечері батьки прийшли з панського поля до хати, вона розповіла, що побачила на воді. Матуся заспокоїла дочку і сказала: «Ти добре зробила доню, що не брала воду, бо люди кажуть, що, коли у воді показуються образи святих, то її не можна брати». Про диво, яке відбулося з дитиною, швидко рознісся поголос між людьми. Вони ходили до кринички дивитися, але нічого у воді не бачили. Пройшло небагато часу, і сумна звістка облетіла село. Дівчина Марійка раптово захворіла й незабаром померла. А люди говорили між собою, що її забрала до себе Божа Матір, яка таким дивом об’явилася у селі. І люди помітили з того часу, що вода з джерела стала зцілювати від різних хвороб, незрячі почали бачити, а немічні ходити. Невдовзі громада із священником вирішили освятити джерело і побудувати біля нього капличку на честь об’явлення образу Божої Матері. Тож сільські майстри спорудили гарну каплицю, джерело обклали каменем і створили невелику криничку куди стікалася вода. Біля джерела завжди на великі свята відбувалися молебні. А люди приходили, аби напитися свяченої води і зцілитися нею, набратися сили й здоров’я.
Під час Першої світової війни капличку посікли кулі. Сільські майстри її відновили, і вона вистояла до 1944 року. Коли на Стрипі зупинився фронт, радянські гармати обстрілювали німецькі позиції, і одного дня каплиця була знищена снарядом. Але засипане землею джерельце струменіло водою й надалі. Потім у наш край прийшла радянська влада, яка нав’язала колгосп, позики та контингенти, і в такому післявоєнному лихолітті людям було не до каплички. Коли в селі більш-менш налагодилося життя, сільчани хотіли відновити святе місце і збудувати каплицю, але безбожники заборонили. Мало того, у селі порозвалювали хрести, розрили могилу, яка була насипана на честь Січових Стрільців, знищили інші історичні сільські пам’ятки. Проте джерельце люди очистили, і вода, яку люди п’ють на здоров’я, тече до нині».
Так закінчила свою розповідь старенька оповідачка, і розповідь ця залягла в моїй пам’яті досі. Про святе місце описує у 2012 році в своїй книзі «Джерело духовного зростання» тодішня вчителька Будилівської ЗОШ Світлана Лісовська. Вона згадує: «За ініціативи пароха сільської церкви св. Параскеви П’ятниці Мар’яна Оберлейтнера і церковного братства на честь Пресвятої Богородиці під час святкування 2000-ліття Різдва Христового було вирішено на місці колись зруйнованої війною каплички побудувати нову. Згодом стараннями парафіян місцева святиня відновилася і стала духовним символом опіки Матінки Божої над будилівською громадою. Ця пам’ятна подія відбулася на свято Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня 2000 року. Тоді було освячено споруду в присутності мешканців усього села і вірян із сусідніх сіл та багатьох священників. Весь пагороб був заповнений хоругвами та людьми, які молилися зі співом церковного хору…».
Отож, ця гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення постала одного весняного дня у всій духовній величі і перед нашими очима. Зведена на пагорбі, архітектурно витончена, із викладеною плитами доріжкою і сходами, вона вражала красою. Нижче, де з найглибших надр землі віками б’є джерело, обладнана криниця із чистою водою, яка струменить в кам’яний жолоб. Біля неї обладнаний майданчик. Вся територія обгороджена і обсаджена квітами, декоративними кущами та деревами, що уже встигли вирости.
З душевним трепетом ми переступили поріг наповненої образами, вишитими рушниками та живими квітами світлиці Божої Матері. Тут в таємничій тиші всім єством тіла відчувалася духовна аура. Склавши пожертву на Божу Славу, ми молилися до Пречистої Богородиці, просили у неї здоров’я та миру для України. Покидаючи святиню, напилися джерельної води і відчули впевненість, що все буде добре, якщо ми під опікою Божої Матінки.
Духовно зцілені і задоволені поїздкою, ми поверталися до Плотичі, щоб оглянути центральний офіс і територію виробничо-господарського двору агропідприємства «Вікторія-92». У кожного викликала захоплення розбудована виробничо-соціальна інфраструктура. Зернозберігаючі потужності, автотранспортний парк, наповнений сучасною технікою передових європейських і світових виробників, належні умови праці людей, врожайні ниви – все свідчило, що хліборобська справа Петра Івановича Пеляка надійно продовжується його сином Олександром.
Іван ДУФЕНЮК
